Педагогічне есе

Я вибрала Долю собі сама. 
І що зі мною не станеться, – 
у мене жодних претенсій нема 
до Долі – моєї обраниці.

( Ліна Костенко )

           У кожної людини є свій Шлях – шлях, який він обирає і йде по ньому все життя. Мій шлях – мій свідомий вибір - бути вчителем. Скільки себе пам'ятаю, завжди мріяла стати педагогом. Ця професія здавалася мені найцікавішою та найнеобхіднішою. Великий вплив на формування мого свідомого вибору мала вчитель математики Ткаченко Валентина Володимирівна. Вона завжди знаходила підхід до кожного з нас, відкривала душу кожного учня. На її уроки ми йшли, як на свято. На них ми подорожували у роки Піфагора та Архімеда, ніби жили з ними і знали їх особисто. Нам було цікаво. Усі теореми ми учили не для того, щоб просто отримати гарну оцінку. Ми їх вчили з захопленням тому, що Валентина Володимирівна, читаючи теорему, ще й розповідала коротку легенду про її створення. На її уроках ми завжди дізнавались щось нове і цікаве. 

 Мрія здійснилася: я закінчила Криворізький державний педагогічний інститут. Вже 27 рік працюю вчителем математики і своїй професії ніколи не зраджувала. З гордістю думаю про себе: я – вчитель.

А що значить для мене, бути вчителем? Не можливість чогось навчати дітей, а кожен день спілкуватися з ними, відкриваючи для себе нове. Змінюються діти, змінююся і я разом з ними. Мені подобається міркувати про світ очима дітей. Знаходити в цьому радість і задоволення. Думати про своїх учнів. Любити... Так, для мене «вчитель» – не професія, не суспільне становище, не робота... Для мене бути вчителем – це і значить жити.

           Я входжу в клас і бачу очі своїх учнів. В одних настороженість, в інших – інтерес, в третіх – надія, в чиїх-то – поки байдужість. Які вони різні! У кожного своя ідея, свій особливий світ, який не можна зруйнувати, якому треба допомогти розкритися. Я не знаю, ким стане кожен з них у майбутньому, головне – не придушити його як особистість у сьогоденні.

       «Щоб відкрити перед учнем іскорку знань, учителеві треба увібрати море світла, ні на хвилину не відходячи від променів сяючого сонця знань» - ці слова В. О. Сухомлинського мені особливо близькі.

           Багато чого, про що мріялось і думалося, вдалося здійснити. Але чомусь в душі немає заспокоєння: вічний пошук, вічна робота, одним словом, за далечінню - далечінь, за віхою - віха. За таким принципом, мені здається і має жити людина, якщо він хоче чогось домогтися. А завтра знову напружений день. І так завжди... І знову будуть сили продовжувати подорожі не тільки по землі, але і в світ науки, світ людських взаємин, світ дитинства. Це і є мій шлях, по якому йду, намагаючись залишити слід у серцях своїх вихованців, навчити їх жити і бути гідними громадянами своєї Батьківщини. Це моє життя, моє щастя!